Луни | Пилип Білянський

Прокидатися. Висовувати голову з холодної води, витріщати очі в небо і ляскати ротом. Лякатися. Придумувати собі якийсь ґрунт, землю, основу. Відрощувати ноги, вуха. А опісля — прибиватися до двоногих риб. І скоса поглядати на воду, сумніваючись у правильності своїх рішень.
Головний герой — чи то людина, чи то риба. Відбився від косяка, вигадує собі землю, викидається на берег і намагається йти далі, шукаючи мету. Усе в світі говорить з ним. Море, ліс, люди, речі, будинки. А людей навколо нього щодня дедалі менше, вони зникають невідомо куди. Чи це паранормальний феномен? Чи свідомість героя грає з ним у дивну гру?