Новели | Василь Стефаник

Іван Дідух не знав іншої землі, крім своєї. Тієї, в яку кидав зерно навесні, щоб восени зібрати врожай. Землі, яка всотувала його піт і сльози.
Вона прийняла тіла його предків та мала стати останнім і єдиним притулком для самого Івана.
Проте скрута ставить селянина перед вибором: вмерти на батьківщині з голоду й холоду чи жити — але там, у далекій заокеанській чужині. Іван знає, що цей шлях незворотний («Камінний хрест»)